Нубо знайшов у бібліотеці величезний атлас. Він відкрив його на столі, і Орумі одразу підсунув стілець.
«Шукаємо місце для наступної пригоди? Можливо, таке, де на деревах ростуть макарони?»
Фіра посміхнулася й притримала загнутий куточок сторінки. Нубо гортав сторінки все повільніше. На одній мапі була позначена Польща. На наступній, яка показувала пізніший час, він не міг знайти її назви.
«Країна не може просто випаруватися», — сказав він.
Саме тоді між сторінками промайнула синя смуга. Блакитна течія пронеслася по колу і відкрила перед друзями сяючий прохід.
Через мить вони стояли біля дерев’яного будинку. На маленькій світловій табличці, яку спроєктувала Блакитна течія, значився рік: 1795.
Крізь напіввідчинені двері було чути, як хтось повільно читає слова по складах. За столом сидів хлопчик. Літня жінка по черзі показувала на слова в книзі.
«Вибачте», — сказав Нубо. «Це польські землі?»
«Так», — відповіла жінка. «Заходьте. Я бабуся Антека».
Орумі виглянув у вікно. Побачив сад, дорогу і сусіда, який ніс кошик.
«Все ще тут! Тож чому Польщі немає на карті?»
Бабуся відклала книжку.
«Росія, Пруссія та Австрія поділили між собою наші землі. Цього року відбувся останній поділ. Польща втратила власну незалежну державу. Зараз тут панує чужа влада».
За столом затихло. Фіра підійшла ближче до Антека.
«А ти все ще читаєш польською».
«Я вчуся», — відповів він. «Іноді я плутаю літери».
«А я плутаю дороги», — зізнався Нубо. «Це не причина припиняти подорожі».
Бабуся розповідала їм про родини, які передають дітям свою мову, пісні та спогади. Люди ще жили в своїх домівках, працювали і пам'ятали, хто вони. Відсутність власної держави не стерла їх із землі.
Антек повернувся до читання. Орумі збирався допомогти йому зі складним словом, але Фіра легенько торкнулася його плеча. Вони зачекали. Хлопчик сам упорався.
Блакитна течія знову замерехтіла у дверях. Цього разу друзі вийшли на сонячну вулицю в Італії. Був липень 1797 року.
Польські слова доносилися із сусідньої кімнати. Чоловік сидів за столом з аркушем паперу. Біля нього стояли польські вояки, що несли службу далеко від дому.
«Це Юзеф Вибіцький», — пояснив один. «Він пише для нас пісню».
Фіра поглянула на рядки, які він написав.
«Про що це?»
«Про Польщу. І про надію, що ми зможемо туди повернутися», — відповів Вибіцький.
Хтось підхопив мелодію. Незабаром до них приєдналися нові голоси. Нубо уважно слухав. Він ще не розумів кожного слова, але бачив, як співаки випростали спини й уважно дивилися один на одного.
Повернувшись до бібліотеки, друзі знайшли пісню в книзі. Згодом вона стала національним гімном Польщі, відомим як Mazurek Dąbrowskiego.
Орумі потягнувся до олівця.
«Я напишу Польщу на цій карті!»
Нубо акуратно закрив атлас.
«Ця карта показує, хто правив у той час. Тепер ми знаємо, чого карта не може показати сама по собі».
Фіра відкрила їхній дорожній записник. Вона намалювала будиночок, книжку й кілька музичних нот. Під малюнками Нубо написав: «Люди пам’ятали». Орумі домалював Антека, схиленого над складним словом. Цього разу він не поспішав на допомогу.
