«Якщо Польща відновила свою незалежність, що сталося після цього?» — запитав Орумі.
Блакитна течія відповіла смугою світла. За переходом їх чекав сніг. Нубо майже одразу впав у замет, а Фіра подала руку.
Це було 26 січня 1919 року. Друзі знову були у Варшаві.
Біля будівлі стояла черга. Жінка поправляла шарф дівчинці, яка намагалася сховати ніс від холоду.
«Мамо, твій голос справді сьогодні почують?» — запитала дівчина.
Орумі зупинився з цікавістю.
«Я чую, що твоя мама має голос. Вона говорила хвилину тому».
Дівчина розреготалася.
«Інший тип голосу! Я Зося. А це моя мама, пані Зофія».
Жінка пояснила, що відбуваються вибори до Сейму, парламенту відродженої Польщі. Дорослі громадяни обирали представників, які працюватимуть над законами країни.
«З 28 листопада минулого року жінки мають право голосувати та бути обраними», — додала вона. «Багато жінок тривалий час працювали, щоб мати право голосу у справах країни. Тепер я теж можу віддати свій голос».
Зося стиснула її руку.
«Я ще не можу. Мама каже, що я занадто молода».
«Але ти можеш ставити запитання», — відповіла Фіра. «Завдяки тобі ми теж дечому навчилися».
Черга рушила вперед. Орумі помітив біля стіни папірець і нахилився, щоб підняти його.
«Загублений голос!» — стурбовано оголосив він.
Пані Зофія подивилася на його знахідку.
«Це рахунок за вугілля».
Орумі оглянув папірець з обох боків і відніс чоловікові, який стояв поруч. На щастя, власник саме його шукав.
Коли настала черга пані Зофії, друзі залишилися з Зосею біля входу. Нубо дивився, як люди заходили всередину. Не було ні сцени, ні великого оркестру. Скрипіли черевики, хтось струшував сніг з пальта, хтось звільняв місце для старшого.
«Це також є частиною незалежності?» — тихо запитав він.
«Я думаю, ми спостерігаємо, як люди починають разом формувати свою країну», — відповіла Фіра.
Зося хотіла, щоб у її школі було більше книжок. Нубо запитав про її улюблену історію. Вона так захопилася розмовою, що мало не пропустила повернення мами.
Пані Зофія не виглядала інакше. На ній було таке ж пальто і трохи перекошений капелюшок. Але Зося обняла її, наче та повернулася з дуже важливої пригоди.
Блакитна течія перенесла їх назад. У їхньому часі на знайомій вулиці був листопад. На будівлях висіли прапори. У сусідній школі репетирували святковий виступ.
Біля входу в бібліотеку дитина зібрала розкидані книжки. Орумі глянув у бік площі, де мали розпочатися святкування, а потім присів біля книжок.
Нубо допоміг розкласти їх на візку. Фіра притримала двері. Вони дійшли до площі ще до того, як усі почали співати гімн, і тихо стали біля інших учасників.
Пізніше вони відвідали виставку старих фотографій. На одній була зображена жінка в капелюшку поруч із дівчиною в товстому шарфі. Вони не могли знати, чи це Зофія та Зося. Фіра все одно посміхнулася.
«Тепер я знаю, що сталося потім», — сказав Орумі. «Багато звичайних днів, коли люди мали важливі справи».
Нубо відкрив нову сторінку. Під датою 11 листопада він також написав адресу бібліотеки. Адже вони пообіцяли повернутися й допомогти з наступним візком книжок.
